.JPG)
Зазвичай масові зібрання в Трудолюбівській ЗОШ приурочуються світлим, урочистим, сповнених життєрадісності, оптимізму подіям. Минулого ж вівторка,як і трохи більше, ніж десять років тому, коли проводжали в останню путь колишнього директора цього навчального закладу Юрія Павловича Крупенича, знову над освітянською обителлю нависла невимовна туга й гірка печаль – тепер справа при вході в школу відкривали ще одну меморіальну дошку теж улюбленому педагогові тутешньої учнівської молоді Петру Вікторовичу Федоряці. Втім, був відомим він і не тільки на всю Україну головно як митець ковальського ремесла. Шахворостівська ж громада його, уродженця Сумщини, шанували за глибоку людяність, рідкісну порядність, простоту й щирість. Він одним із перших серед миргородців став до лав учасників антитерористичної операції на Сході нашої держави і, на жаль, у числі перших із земляків героїчно загинув торік останнього дня липня під Шахтарськом, виконуючи обов’язок військовий і насамперед патріотичний.
Рівно рік тому мобілізований Петро Федоряка був призначений командиром зенітно-артилерійського взводу 25 повітряно-десантної бригади в званні старшого лейтенанта. Стисло із життєписом цього славного земляка на скорбному мітингу ознайомила присутніх учениця місцевої школи Валерія Шелюг, якій допомагала зібрати й оформити реферативний матеріал педагог Альона Карбан. Відкрити ж меморіальну дошку вчителеві, митцеві й патріоту випала честь учням Петра Вікторовича Владиславові Патенку й Романові Марюті, освятив яку настоятель Храму Всіх Святих протоієрей Роман. Про колегу й сподвижника поділився спогадами нині голова Миргородської районної ради Анатолій Карбан, відзначивши максималізм Петра Федоряки буквально в кожній із численних справ, якими той переймався, безприкладний патріотизм, бо не вагаючись зареєструвався у військкоматі, щоб у перших же ешелонах протистояти злісному сепаратизму. Він мало говорив і дбав про себе, більше – про оточуючих, надто ж перебуваючи на передовій. «Кузня Петра» чи не першою налагодила випуск бронежилетів, які врятували життя не одному нашому воїнові. Саме на прикладі таких, як Петро Федоряка й повинно виховуватись підростаюче покоління українців.
Анатолій Карбан зачитав рішення президії Полтавської обласної ради, яким Петра Федоряку за вагомі заслуги перед Полтавщиною і Україною, за зразкове виконання військового й громадянського обов’язку, мужність і героїзм, виявлені при захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, занесено до Книги пошани Полтавської обласної ради. А військовий комісар Миргородського об’єднаного міського комісаріату підполковник Петро Довгаль оголосив Указ Президента України про нагородження старшого лейтенанта Петра Федоряки орденом Богдана Хмельницького третього ступеня(посмертно). Нагороду вдові полеглого вручив голова Миргородської райдержадміністрації Юрій Коваленко, підкресливши взірцевість праведного життя Учителя, Майстра, Воїна, Патріота, Людини, що слугуватиме дороговказом для нашої юні. А громада Миргородщини оголосила Петра Віктора Федоряку почесним громадянином нашого району. Сільський голова Шахворостівки Валентина Марюта підкреслила його громадську активність, особливо в шкільних питаннях, бо саме завдяки наполегливості Петра Вікторовича комп’ютерний клас перший у районі відкрито саме в Трудолюбівській ЗОШ. А його ковальське мистецтво принесло славу селу на півсвіту.
До речі, світлини про багатогранну діяльність Петра Федоряки, а також виставка його ковальських виробів були репрезентовані перед присутніми.
Добрим словом згадали Петра Вікторовича його односельці, земляки й родичі з Сумщини, побратими-воїни, колеги з ковальської гільдії, колишні учні, просто сусіди, однодумці, друзі по захопленню й по студентських роках. Насамкінець про Петра Федоряку розповіла його дружина Валентина, додавши до всіх названих попередніми виступаючими доброчесностей героя й ті, що характеризують його в повсякденні, під час перебування в родинному колі: люблячий чоловік, уважний, дбайливий батько й дідусь. Чи ж просто був Петро Вікторович? Наче й тепер щоранку він простує на роботу до кузні повз оселю сусіда Анатолія Тринька, неодмінно фотографуючи краєвиди рідного села, його трудівників, щоб потім любуватися світлинами разом із дружиною Валентиною Миколаївною. Наче продовжує давати поради своїм колегам, його голос і досі чується рідним, а образ бачиться внутрішнім зором … Невмирущий дух Петра витає над Трудолюбом, що став рідним йому і дорогим, як і Україна, назавжди.
Олексій Полив’яний
