(За матеріалами Інтернет-ресурсів)
Люстрація перевірка (польс. lustracya – перевірка від лат. lustrum – податний або фіскальний період) – періодичні описи державних маєтностей з метою визначення їхньої прибутковості.
Сьогодні Україна має вдалий приклад проведення Люстрації країнами Східної Європи та Прибалтики: Латвії, Польщі, Чехії. Ці країни пройшли через очищення та впевнено розвиваються як сильні, національно-демократичні держави.
Люстрація Польща
Сама ідея люстрації спочатку полягала у тому, щоб відсторонити від можливості займати посади у державному управлінні і місцевому самоврядуванні особам, які були причетні до утисків прав і свобод громадян комуністичної Польщі.
Ішлося про відновлення справедливості: колишні представники комуністичної влади мали понести відповідальність за вчинені суспільству кривди. Інший важливий момент – національна безпека. Колишні таємні працівники, які б потрапили до високих посад у новій владі, могли стати об’єктом шантажу розвідок інших країн. Отже йшлося не лише про тих, хто працював на спецслужби. Йшлося про те, щоб у новій Польщі відбулася зміна політичних поколінь і не відбулося повернення старих кадрів, реакції і згортання реформ.
Ідея провести люстрацію матеріалізувалося у перших парламентських законопроектах лише у грудні 1991 року. Але тоді до справи не дійшло. Наступна спроба проголосувати у Сеймі це питання була реалізована наприкінці травня 1992 року. Саме тоді трапився перший великий скандал навколо люстрації. За пару тижнів Конституційний трибунал оголошує висновок про те, що люстраційна постанова суперечить Конституції. Так через поспіх і амбіції політичних конкурентів закінчилася перша спроба люстрації у посткомуністичній Польщі.
Перший закон, що уможливлює люстрацію, був прийнятий через 5 років після «Ночі папок». Остаточно польське люстраційне законодавство сформувалося тільки у 2006-2007 роках.
Тепер закон зобов’язує усіх, хто виконує публічні функції, пройти через люстраційну процедуру: від президента країни, урядовців, парламентарів, депутатів місцевого самоврядування, суддів, прокурорів та адвокатів до ректорів і проректорів вищих навчальних закладів.
Була також спроба включити до цього списку журналістів, банкірів, біржевих працівників, директорів приватних шкіл і навіть керівників спортивних асоціацій. Але Конституційний трибунал визнав ці положення останньої редакції закону неконституційними, і вилучив їх звідти.
Процедура люстрації є досить складною. Людина, що прагне посісти посаду у органах державної влади, або бути обраною має скласти освідчення щодо своєї співпраці із органами безпеки комуністичної Польщі.
Функція перевірки освідчень фактами покладена на працівників Люстраційного бюро Інституту національної пам’яті (далі ІНП), який зберігає архіви спецслужб комуністичної Польщі. Відмовитися – не можна. Брехати – не можна. І перше, і друге, врешті-решт, закінчиться звільненням, чи відставкою. Порушенням вважається не так факт самої співпраці із спецслужбами, як факт брехні суспільству.
У випадку, якщо суд встановлює факт люстраційної брехні, винуватець може бути позбавлений права обиратися до парламенту чи до місцевого самоврядування на термін від 3 до 10 років. Такі випадки в новітній історії Польщі були. Зокрема, депутат Сейму Ришард Смолярек втратив мандат у липні 2001 року після того як суд визнав його винним у люстраційній брехні.
Інститутом люстрації керує Голова, кандидатуру якого обирає Рада ІНП і призначає Сейм та затверджує Сенат. Процедура виборів до Ради ІНП є досить складною. Частина Ради ІНП призначає Президент, частина – парламент. Цей підхід критикують саме за те, що ІНП має керуватися публічним інтересом, тобто працювати в інтересах усього суспільства, а участь держустанов у призначенні керівників ІНП призведе до певної їх залежності від політичних розкладів.
Люстрація Угорщина
В Угорщині історія люстрації починається в 1992 році з ухваленням закону Зетені-Такача, який встановив притягнення до кримінальної відповідальності без терміну давності осіб, що зробили в грудні 1944 - травні 1990 року “зраду Батьківщини”. Передбачалися покарання аж до довічного ув`язнення. Проблема полягала в тому, що під формулювання “зраду Батьківщини” можна було, за бажання, підвести будь-якого учасника радянсько-угорської співпраці тих років.
Основні питання, навколо яких розвернулися люстраційні дискусії, стосувалися долі інформаторів спецслужб, архіву Угорської соціалістичної робочої партії (УСРП), а також права громадян на інформацію. Після досить тривалих і витіюватих розглядів Конституційний суд Угорщини в 1994 році ухвалив рішення, суть якого приблизно зводилася до наступного: список агентів може бути відкритий суспільству, якщо є публічний інтерес в розкритті минулого агентів. Публічний інтерес буде виправданий, якщо оспорювана особа бажає прийняти публічну посаду.
У контексті питання про архів УСРП суд підкреслив значення свободи інформації, встановивши, що права дослідників на доступ до цих документів були більш обґрунтованими, ніж конкурентна вимога зберігати документи в таємниці.
Як бачимо, право на доступ до інформації, що має публічний інтерес, достатньо широке, але не безмежне. Минулу поведінку людей, нині відомих в політичному житті, суспільство повинне знати. Люстрація відомих представників держави конституційно розумна, але опублікування повного списку агентів як такого немає.
Люстрація Чехія і Словаччина
“Охота на відьом” або “Новий Нюрнберг” - так називали багато громадських діячів в Чехословаччині (Чехії і Словаччині) заходи, вжиті після ухвалення Закону 1991 року про декомунізацію, згідно якому колишня комуністична номенклатура, співробітники державної безпеки і колабораціоністи звільнялися або знижувалися на посаді.
Список осіб, що співробітничали з комуністичним режимом в 1948-1989 роках, включав 140 тисяч імен. Цих людей протягом 5 років належало піддати перевірці. Особам, що брали участь в придушенні прав і свобод (кадровим співробітникам і агентам спецслужб, функціонерам компартії, що політично керували держбезпекою), на 5 років заборонялося займати відповідальні пости в держорганах.
У Законі встановлювалися наступні основні правила ритуалів політичного очищення:
1) заборонялося посідати будь-які важливі державні посади колишнім партійним функціонерам, що працювали в роки правління комуністичного режиму на посадах вище певного рівня, офіцерам певного рангу і всім працівникам і добровільним помічникам служб безпеки;
2) підлягали чистці лише ті особи, які могли бути обґрунтовано звинувачені в порушенні прав людини. Уряд був зобов’язаний представити докази їх провини, а обвинувачені отримували певні процедурні гарантії, включаючи право на апеляцію;
3) піддавалися процедурі люстрації всі державні службовці, що посідають певні державні посади або які претендують на ці пости. Не дивлячись на опір президента Вацлава Гавела (”Всі ми винні”, - говорив він), відбулися масові перевірки на “СДБ-позиитвність” (СДБ - Служба державної безпеки). “Розкритим” чиновникам наказувалося негайно звільнитися із служби.
Проте застосування закону відносно засекречених позаштатних співробітників СДБ - таємних інформаторів - ускладнювалося відсутністю достовірної інформації про співпрацю.
Люстрація Словаччина
Протилежна ситуація склалася в Словаччині. Процедура люстрації виявилася тут абсолютно недієвою, оскільки комуністи користувалися популярністю серед населення. Багато суддів з сумнівним послужним списком посідають свої посади і при нинішньому уряді.
Люстрація Болгарія
Основна боротьба в Болгарії розвернулася навколо закону про декомунізацію науки і освіти. Він був прийнятий в грудні 1992 року і забороняв колишнім активістам Компартії, викладачам комуністичної ідеології посідати керівні посади в наукових установах і вузах. Проте ухвалення парламентом закону, що забороняє розголошування змісту досьє таємної поліції, перешкодило всім зусиллям в області декомунізації.
Люстрація Естонія, Латвія і Литва
Особливістю люстраційного процесу в країнах Прибалтики став його етнічний підтекст, хоча, природно, знайти підтвердження цього в законах не вдасться. А починалося все, як і в багатьох інших країнах колишнього соцтабору, із закликів визнати діяння, здійснені репресивними органами, злочинами проти людства, а органи, що діяли в Прибалтиці після 1940 року, - злочинними організаціями. Відповідний закон був прийнятий в 1993 році Верховною радою Латвії.
І у Латвії, і в Литовській республіці, згідно із законами, що діють, кандидати в депутати парламенту піддаються перевірці на предмет зв’язків із зарубіжними розвідками. А колишнім співробітникам іноземних (радянських або інших) спецслужб забороняється виставляти свою кандидатуру для участі в парламентських виборах.
Примітно, що в Прибалтійських державах, на відміну від практично всіх інших східноєвропейських країн, практично не було дискусії в суспільстві. Більшість корінного населення вітали такі кроки своїх урядів.
