Якщо в місті на сіті-лайтах, білбордах та роллерах замість звичної реклами з’являються усміхнені обличчя малознайомих, а частіше зовсім незнайомих людей — справжня ознака того, що в країні почалися чергові вибори. До кінця виборчої лихоманки на кандидатів уже просто не звертаєш уваги, як і на обіцянки та слогани, які від кампанії до кампанії майже не змінюються. Однак пройти байдуже повз фото цього чоловіка у 2010-ому, не звернувши уваги, було важко. Бо поруч із опонентами у традиційних недешевих ділових костюмах та не менш традиційних вишиванках ручної роботи він у своєму костюмі мотогонщика з мотоциклетним шоломом в руках та ще й на фоні гоночної траси виглядав доволі колоритно і… незвично. А ще якось… по-справжньому. Як зізнається герой знімка, нині депутат Полтавської обласної ради Юрій Кривошеєв, він не порушував «накатаних» шаблонів політпіарщиків, на яких абсолютно не розумівся, а просто хотів, щоб земляки побачили його таким, як він є насправді. Ну й поставився до самої передвиборчої агітації трохи з гумором.
— Справа в тому, що на білбордах ми всі однакові, нічим не відрізняємося один від одного, часто ще й нікому не відомі, — посміхається Юрій Кривошеєв. — На чергового дядька у краватці навряд чи звернуть увагу. От і захотілося, щоб молодь мене примітила, земляки — знайомі чи ні — зацікавлено перепитали: «О, а це хто такий?»...
На КрАЗі до Європи, або Як «розкрутити» власний бізнес
З дорогою та зустрічним вітром по-лтавець на «ти» вже не одне десятиліття. Автошляхи Юрію Кривошеєву й адреналіну в житті додають завдяки захопленню мотоциклами, і є головними годувальниками. Бо справа всього життя полтавця нерозривно пов’язана з дорогою: Юрій Борисович очолює власну транспортну компанію, яка займається перевезенням вантажів, і є головою Ради Асоціації міжнародних автомобільних перевізників Полтавської і Сумської областей. Зауважує, що за кермо уперше сів завдяки татові — Борису Федоровичу, професійному водієві.
— До речі, Полтава стала рідною завдяки батькам, — зізнається Юрій Кривошеєв. — Мої тато і мама, Клавдія Іванівна, родом із Луганщини, проте татусь строкову військову службу проходив у Полтаві на нашому військовому аеродромі. Зелене, затишне та гостинне місто так запало йому в душу, що він умовив маму переїхати жити до Полтави ще у 1971 році. От і мені пощастило, що із собою взяли, — сміється чоловік.
За кермом автомобіля Юрій Кривошеєв відслужив також строкову службу — був водієм у спеціальному підрозділі при ракетних військах. Вантажівка стала головною годувальницею, коли після армії повернувся у рідне місто, знайшов собі Наталку-полтавку та одружився. Тоді ладен був працювати без вихідних, аби звити затишне родинне гніздо, а кохана ні в чому не мала відмови. Бо з дитинства був вихований так, що чоловік — годувальник, котрий має забезпечувати свою родину. Попрацювавши кілька років шофером в Україні, поїхав за контрактом водієм до Німеччини — в радянську групу військ. Три роки жив там з родиною: дружина вчителювала, він заробляв гроші за кермом вантажного автомобіля, напрацьовував досвід, який потім став у пригоді. Бо після повернення на батьківщину Юрій Кривошеєв, попрацювавши в автобазі вже механіком, зрозумів, що може й повинен отримувати за свою працю кращу зарплатню. А тому вирішив відкрити власну справу. У 1992 році створив своє перше транспортне підприємство. Назву дав символічну — «Гарантія».
— Навіть у назві хотілося гарантувати якість відносин, порядність у стосунках із діловими партнерами, — розповідає Юрій Борисович. — Бізнес розпочинав з того, що отримав у банку кредит та придбав КрАЗ, на якому почав перевозити вантажі спочатку по Україні, а потім і до країн Європи. Всі мабуть розуміють, що таке вантажівка радянського зразка, та ще й КрАЗ, тому зможуть оцінити мої шоферські заслуги (сміється).
За 21 рік невеличка транспортна фірма перетворилася на солідну компанію «Корпорація «Магнетик», яка так само займається міжнародними автоперевезеннями, з гарантією. Її керівник зізнається, що бізнес непростий, проте дуже цікавий. І за час існування компанії водії, котрі тут працюють, побували у 19-х країнах Європи, 7-ми країнах Азії та навіть на двох островах — Сицилії й Сардинії.
Душею прикипів до легендарної Диканьки
— Як так сталося, що вирішили стати депутатом обласної ради? Йдеться ж не про парламент, де є пільги, високі зарплати і великі можливості. А тут — посада на громадських засадах, а для підприємця ще й зайвий головний біль, бо потрібно шукати час на засідання комісій, сесії, депутатські прийоми? — перепитую у Юрія Борисовича.
— Зізнаюся, що робота в обласній раді не розчарувала, хоча, справді, стало важче, вільного часу залишається значно менше, але людям допоміг уже значно більше. У мене є два помічники: Володимир Коваленко з Балясного та Віктор Булава з Диканьки. Обидва пенсіонери, проте у поважному віці так само невгамовні, мають активну громадську позицію і відпочивати на пенсії, я бачу, ще довго не збираються. Їм тільки байків і не вистачає (сміється). Вони — мої добрі друзі й порадники, і в депутатських справах також. А проблеми, що їх доводиться розв’язувати, як депутату, бувають різні. Комусь вкрай потрібні були кошти на операцію, зволікання з якою було небезпечне не лише для здоров’я, а й для життя; десь чиновник захворів на «зіркову хворобу» та зволікає у вирішенні абсолютно простого питання. А бувають і зовсім непрості ситуації, з приводу яких полтавці звертаються по допомогу, втративши надію на справедливість. Коли, наприклад, правоохоронці скоїли злочин, намагаючись звинуватити в ньому постраждалих, а мені вдалося довести істину — і злочинці таки сіли за грати. Погодьтеся, що такі моменти додають позитивних емоцій у житті, повертають людям відчуття, що справедливість ще є, а їхні проблеми комусь потрібні.
— Цей випадок трапився у Полтаві?
— Ні, в Диканьці. Нетверезі інспектори тамтешнього ДАІ скоїли ДТП, у результаті якої загинув молодий хлопчина, мотоцикліст зі Стасів. Інспектори використали всі свої можливості, аби винним у аварії зробити загиблого мотоцикліста. Аби з’ясувати істину, я звертався до різних фахівців, експертів, зокрема і з Києва, які провели дослідження та експертизи й довели неправдивість звинувачень. Насправді, хлопчина їхав зі швидкістю 60—65 км/год, світло його мотоцикла було справним, але перед ним за лічені метри п’яні «даішники» почали виконувати незрозумілі маневри — у результаті батьки втратили назавжди 26-річного сина. Шкода лише, що в цій країні, де постійно декларується рівність усіх перед законом, пересічному громадянину дуже важко захистити свої права.
— До обласної ради ви пройшли за списком «Фронту Змін» (зараз «фронтовики» увійшли до об’єднаної фракції ВО «Батьківщина»). Як складаються стосунки між депутатами-опозиціонерами та представниками провладної партії?
— Буває і таке, що порозуміння знаходити непросто. Та більшість проблем, які ми розв’язуємо, стосуються абсолютно всіх, хто знаходиться в сесійній залі, незалежно від партійної приналежності. І в кулуарах опоненти погоджуються з нами, що потрібно підтримати чи, навпаки не підтримати конкретне питання. Проте у наших опонентів при голосуванні інколи перемагає партійна дисципліна.
В обласній раді Юрій Кривошеєв відстоює інтереси жителів всієї Полтавської області. Та з моменту місцевих виборів 2010 року, коли працював у Диканському районі, душею прикипів саме до оспіваного Гоголем краю. Як зауважує, сам напросився стати куратором цього району, надто вже до душі йому легендарна Диканька і мальовничі околиці. Чоловік розповідає, що під час закордонних відряджень потрапляв у такі ситуації, коли не міг пояснити іноземним партнерам, де саме знаходиться рідна Полтава, доки в розмові не проскакувала назва «Диканька» — тоді все ставало на свої місця. Ті ж голландці згадували і про Гоголя, і про Солоху та розуміли, що Полтава якраз знаходиться поблизу Диканьки. Юрій Борисович посміхається й додає, що завдяки депутатству Диканька стала ще ріднішою та ближчою. Про свою допомогу виборцям округу депутат Кривошеєв розповідає скромно, хоча насправді завдяки коштам депутатського фонду, котрий облрада виділяє щороку кожному народному обранцеві, допоміг не одному десятку жителів округу. Звіт про виконані депутатські доручення від виборців займає добрі три сторінки. Наприклад, завдяки особистим клопотанням депутата Кривошеєва обласна рада виділила 350 тисяч гривень Нелюбівській сільській раді, щоб розв’язати проблему водопостачання. Землі там настільки перенасичені отрутохімікатами, що тамтешня вода не придатна для вживання, до того ж улітку часто вода в криницях просто пересихає… Навіть з будівельною організацією домовився, яка повинна була виконати необхідні роботи, але районна влада вирішила виконати їх власними силами. Та це вже неважливо: головне — щоб люди отримали довгоочікувану воду.
Про вітчизняні дороги і новий податок на бензин
— Обласна рада — не Верховна, а тому вирішення багатьох регіональних питань, на жаль, залежить від центральної влади. З колегами-народними депутатами контактуєте, щоб розв'язати проблеми полтавської громади, пролобіювати інтереси рідного краю?
— Ми вже не один рік товаришуємо з Валерієм Головком. Ця людина для мене — яскравий приклад того, як слід виконувати свої обов’язки, як згуртовувати людей, як віддаватися справі, за яку взявся. І невипадково склалося в житті Валерія Анатолійовича, що він став народним депутатом, а мене (не за дружбу, а за результати у роботі) призначив своїм помічником. Звісно, це «навантажило» ще більше новими обов’язками та відповідальністю. Проте такий статус має і свої плюси: помічнику народного депутата легше доносити проблеми, які не розв'язуються на місцевому рівні, до центральних органів влади, Верховної Ради, якщо потрібно щось міняти на законодавчому рівні.
— Юрію Борисовичу, одне з найболючіших питань для вітчизняних автомобілістів — це дороги. Про їхній жахливий стан можна зайвий раз не говорити. Чому так, адже шляховики запевняють співвітчизників, що ремонтують їх за світовими технологіями?
— На полтавських вулицях ями теж за технологією вирізають фрезою, а потім їх асфальтують, але роблять це, у кращому разі, через кілька днів. Річ у тому, що в Німеччині, для прикладу, відразу за фрезою йде інша машина, котра розігріває яму та асфальтує її. На все про все хвилин 20 витрачається. А в нас ці ями скільки горя автовласникам завдають? Скільки перебитих дисків, скільки понівечених авто?.. А хто відповість? Наші шляховики, здається, чули десь про західні технології, тільки от не до кінця почули, що від «вирізаної» ями «у них» не відходять до тих пір, доки її не заасфальтують. І ніхто об ту вибоїну не спотикається і не б’є автівки. Якби в нас так почали робити дороги, то полтавські шляховики справді перейшли б на західні технології.
Зараз саме готую свої доповнення до нового закону «Про транспорт», який Верховна Рада, мабуть, прийматиме на сесії восени. Маю декілька своїх доповнень до цього законопроекту. Одне з них стосується руху нашими шляхами перенавантаженого автотранспорту. В Україні чомусь багато говорять про те, що дороги розбивають вантажівки. Проте вони курсують у всіх країнах світу, адже економіку будь-якої держави неможливо собі уявити без вантажного транспорту, проте тільки в нас вантажівки «убивають» дороги. Нехай наші автошляхи трішки слабші, ніж автобани в Німеччині. У чому ж причина? А в тому, що деякі вантажівки набирають (ви тільки уявіть собі!) понад 60 тонн вантажу, хоча за Правилами дорожнього руху максимальна вага автомобіля разом із вантажем не повинна перевищувати… 38 тонн. От нашим дорогам і важко. Як на мене, то перевізник має розділити відповідальність із власником вантажу. Бо саме він вантажить в автомобілі вантажу у понад два рази більше від норми, щоб зекономити на платі за перевезення. Жоден кілограм піску, щебеню чи зерна не виходить від відправника без зважування. І проконтролювати цей момент дуже легко, зайшовши у відділ збуту та на вагову відправника. Тож не лише перевізник має відповідати за руйнування доріг. Відправника вантажу — в команду, нехай також приєднується до фінансування будівництва доріг.
— А так званий податок із заправного пістолету (акциз на бензин) допомагає назбирувати кошти на дороги? Оскільки, вводячи його, можновладці запевняли, що завдяки саме такому податку вдасться вирішити питання з фінансуванням ремонту та будівництва нових доріг. А тепер знову говорять, що коштів бракує…
— Нещодавно був на нараді у Міністерстві інфраструктури, де якраз одне з питань, яке обговорювали, стосувалося узаконення нового акцизу на пальне. Владі ніяк не вдається його впровадити. І знову говорять, що надходження від цього акцизу витрачатимуть виключно на дороги. Мої колеги зауважили керівництву Укравтодору, що завдяки акцизу, що вже діє, минулого року 17 мільярдів гривень справді витратили на дороги, а от відповіді на запитання, де поділася решта коштів, ми так і не почули. А тепер виявляється, що потрібен ще один податок… 
«Кожен, хто на двох колесах, — уже брат»
Уперше за кермо спортивного мотоцикла затятий автомобіліст Юрій Кривошеєв сів… із цікавості. Було цікаво дізнатися, що відчуває людина, яка мчить на потужному байкові зі швидкістю майже 300 кілометрів за годину. Отак у гаражі з’явився перший спортивний мотоцикл. А цікавість переросла у справжню пристрасть. До слова, нині Юрій Кривошеєв випробовує на швидкість та маневровість найшвидший у світі серійний мотоцикл — Suzuki Hayabusa, котрий розвиває 360 кілометрів на годину. Якщо добре «накрутити», поставити турбіну то й за 400 кілометрів сягне, — посміхається Юрій Кривошеєв.
До речі, цього року у липні по-лтавці могли послухати ревіння моторів потужних спортивних байків і на власні очі переконатися, що швидкість може бути красивою. Адже в Полтаві уперше за історію міста на картодромі відбувся етап чемпіонату України із шосейно-кільцевих мотогонок. І до організації цього свята швидкості та потужних моторів байкер Юрій Кривошеєв просто не міг не докласти рук.
— Виявляється, цей вид спорту подобається не лише мені, бо чимало городян прийшло того дня на картодром, — ділиться враженнями Юрій Борисович. — У проведенні змагань нам особисто допоміг губернатор Олександр Удовіченко — попіклувався про безпеку мотогонщиків на кожному тренуванні і під час самих змагань. Зверталися до заступника міського голови В’ячеслава Стеценка — також не відмовив у допомозі. Завдяки ініціативам комісії з питань спорту при облраді (голова Андрій Соколов) вдалося також виділити невеликі кошти для фінансової підтримки проведення змагань. Як казав Остап Бендер, крига скресла. І нам вдалося розірвати багаторічну тишу над картодромом потужним ревом моторів. Полтавські любителі мотоспорту сподіваються, що такі змагання в нашому місті відбуватимуться й надалі. Тим паче, що мер у нас теж до мотоциклів не байдужий: жителі Полтави пам’ятають, як ще кілька років тому він ганяв по місту на «Яві». Тож маємо надію, що міська влада зверне увагу на проблеми мотоклубу «Лтава» та й на стан самого картодрому. Бо на його функціонування з міського бюджету (а об’єкт знаходиться у міській комунальній власності) за останні 20 років не виділили жодної копійки. Все тримається фактично на ентузіазмі директора Віктора Черниша. Дуже просимо міську владу допомогти, тим паче, що на ці змагання до Полтави приїздить вся Україна. І дуже вже не хочеться осоромитися в очах спортсменів та уболівальників.
— До речі, Юрію Борисовичу, а що відчуває людина, яка жене байк на швидкості 300 кілометрів на годину?
— Словами це важко передати — потрібно тільки самому спробувати. Це — незрівняне відчуття динаміки, яку видає надпотужний двигун мотоцикла! Це — ревіння вітру, котре гармонійно поєднується із красивим «співом» двигуна, це майже музика! Я знав, що парашутист у вільному падінні розвиває швидкість 180—220 км на годину. Так я його, значить, обганяю, «як стоячого» (сміється).
— А з парашутом стрибали?
— Стрибав. Проте мотоцикл, особисто для мене, цікавіший. А взагалі, мені імпонують неписані правила байкерського братства: якщо транспортний засіб на двох колесах — то вже брат. Незважаючи на те, яка марка чи ціна. У нашому братстві немає верховенства чи поділу на дорогі байки або дешеві. Байкерське братство — це не казки, а реальна річ. Ми проводимо свої зльоти, фестивалі. Немає різниці, хто звідки. Наприклад, у Зінькові є такий собі Едуард Скачко, котрий сам на мотоциклі не їздить, проте кращого брата для мотоцикліста не існує. Він підприємець, щороку влаштовує для байкерів свято на дві доби, куди мотоциклісти приїздять з усієї України. А яке свято мотоциклістів щороку організовує у Дніпропетровську віце-прем’єр Олександр Вілкул! То взагалі рівень Європи. Цього року там було понад
1 500 мотоциклістів! Які ж ми раді були одне одному, коли зустрічалися з паном Олександром нещодавно на одному із офіційних заходів у Борисполі. І нічого, що він із Дніпропетровщини, а я з Полтави — ми ж байкери…
— А як із дорогами бути: вітчизняними автошляхами хіба що на танках розсікати, а не на спортивному байку?
— Ви мабуть не повірите, але я принципово не створюю швидкою їздою небезпеки для учасників дорожнього руху. У Полтаві є аеродроми, картодром, де можна ганяти на спортивному мотоциклі, враховуючи всі вимоги безпеки.
— Дружина відпускає? Не боїться?
— Тут у мене просто драма: за увесь час, що я захоплююся мотоциклетним спортом, жодного разу не умовив дружину покататися на мотоциклі. Отут у нас непорозуміння. Вона з великим нетерпінням та радістю чекає жовтня і листопада, коли закривається байкерський сезон. Сподіваюся, що онучка Марія дідуся підтримає у цьому захопленні — їй, щоправда, ще немає трьох рочків, та вона вже зараз гасає по двору на іграшковому байку.
— Правила дорожнього руху порушували?
— Хіба що випадково. Не уявляю, що можна випити келих навіть пива і сісти після цього за кермо байка чи автівки. Це для мене виключено. Підтримав би закон, щоб за керування транспортом напідпитку забирали посвідчення водія років на 10. Не було в житті такого випадку, щоб інспектору ДАІ, котрий зупинив для перевірки документів, показував якесь посвідчення. Хочеться завжди бути вправним водієм і прикладом для інших, тож правил дорожнього руху дотримуюся принципово.
— А якісь захоплення, окрім байку, ще маєте? Чи ця пристрасть займає увесь вільний час?
— Маю ще й рушницю. Проте за увесь мисливський стаж уполював одну лиску — оце всі мої мисливські трофеї. Хоча ціную й поважаю людей, для яких полювання — не просто забава, як депутат відстоюю інтереси таких, як, наприклад, керівник потужного агропідприємства Олександр Подоляка, який прагне створити краще в України мисливське господарство. І я вірю, що йому це вдасться. Причому всі бажаючі матимуть можливість у цих угіддях і дичини вполювати, і ягід-грибів назбирати.
Я б сказав, що захоплююся не полюванням, а друзями-мисливцями. Можливість поспілкуватися з ними — головна причина моїх поїздок на полювання. Скільки разів перечитував «Мисливські усмішки» Остапа Вишні, та слухаєш абсолютно «правдиві» мисливські історії біля багаття — і «живота не вистачає», щоб пересміятися з їхніх оповідок. А мисливці ж розповідають тільки про ті випадки, що з ними траплялися в реальному житті. Всім зрозуміло, що слухають нереальні історії, вигадки, проте вони такі захоплюючі. Можна не йняти віри, але… У кожній мисливській компанії присутні два-три такі талановиті «остапи вишні»… Захоплююся людьми, котрі так вдало полюють — і не тільки з рушницею, а й з язиком. Такі яскраві історії, така фантазія! Оце відпочинок! А взагалі, неважливо, яке захоплення є в людини чи скільки воно коштує, головне, щоб воно було. Тоді навіть найпростіші, а для когось навіть банальні речі стають цікавими, додають нашому непростому життю барв та смаку.
Надія ДІДЕНКО
«Вечірня Полтава»
Фото з особистого архіву Юрія Кривошеєва
